Публікації

«Газова війна»: що відбулося?

Іван ДІЯК
Генеральний секретар Національної газової спілки України, радник Президента України
«Газова війна»: що відбулося?
Проблеми енергетичної безпеки держави

Останнім часом на всіх щаблях влади — в уряді, Верховній Раді, а також у засобах масової інформації широко обговорюють проблеми з енергозабезпечення країни. Особливо це стосується природного газу. В ужиток навіть увійшов термін «газова війна», котрим позначають часи, що пережила Україна останніми місяцями.

Мета атаки — газотранспортна система

Як відомо, спочатку у травні 2005 року представники російського «Газпрому» звинуватили Україну в крадіжках газу, а вже у вересні запропонували викупити «порожні» газосховища. Мовляв, вони все одно простоюють. Наступним кроком стала відмова поставляти Україні природний газ в оплату за надані послуги з транзиту за ціною 50 доларів США за 1000 кубометрів. Таку ціну на газ в оплату за надані Росії транзитні послуги було встановлено з урахуванням принципів та вимог міжурядових угод, вона визначалася міжурядовими протоколами в 2002-2005 роках. Крім того, згідно з умовами довгострокового контракту, російський газ за такою ціною мав надходити в Україну до 2009 року, як це було обумовлено Доповненням N 4 до Контракту між «Нафтогазом України» та «Газпромом» про обсяги й умови транзиту російського газу через Україну в 2003-2013 роках від 21 червня 2002 року. Натомість ультимативно була запропонована нова ціна за 1000 кубометрів у розмірі 160 доларів, а згодом і 230. До того ж голова правління «Газпрому» О. Міллер одразу проголосив, що Росія як плату за газ за новою ціною замість фінансових коштів готова отримати право власності на газотранспортну систему України. Вочевидь, саме це й було головною метою Росії.

Представники України в переговорах з російською стороною намагалися зберегти наявні домовленості. Однак, незважаючи на чинні угоди, 1 і 2 січня 2006 року поставки російського природного газу в газопроводи України було зменшено на 120 мільйонів кубометрів на добу, тобто на чверть. З восьми основних газопроводів, якими подавався газ до України (транзит до європейських країн і Туреччини, газ для України в оплату за транзитні послуги), за трьома напрямами подача його була зменшена. Зокрема, через газовимірювальну станцію Суджа постачання було зменшено з 45,8 мільйона кубометрів до 11 мільйонів на добу, через станцію Сохранівка — з 45,7 мільйона кубометрів до 6 мільйонів на добу, через станцію Валуйки — із 51,3 мільйона кубометрів на добу до нуля. Це могло завдати сильного удару по забезпеченню газом Харківської, Луганської, Донецької та Дніпропетровської областей, де зосереджено найбільш енергоємні підприємства важкої промисловості (хімічні, металургійні) та значна частина населення країни. Цілеспрямованість удару по споживанню саме цих областей підтверджується й тим, що основні запаси газу в українських підземних сховищах (80 відсотків) були зосереджені на заході країни. Переорієнтувати роботу магістральних газопроводів із традиційного напряму зі сходу на захід на зворотний напрям технічно складно. Спланована напередодні виборів в Україні енергетична катастрофа у східних областях була відвернута лише завдяки кваліфікованій роботі наших газотранспортних організацій. До речі, якби не масована інформаційна кампанія в засобах масової інформації, то ніхто в Україні і не помітив би, що склалася критична ситуація. Організаторам енергетичної катастрофи не вдалося зірвати святкування Новорічних свят, «заморозити» населені пункти, спровокувати незадоволення людей та зупинити промислові підприємства, більшість з яких узагалі має безперервний цикл виробництва. Не вдалося розбалансувати і роботу газотранспортної системи України шляхом зриву транзиту до країн Європи. Хоча звинувачення в цьому на адресу нашої країни навіть випереджали обмеження поставок газу з Росії.

Це вказує на те, що дана акція готувалася в російському ВАТ «Газпром» заздалегідь і розгорталася за пунктами визначеного плану. Одним із цих пунктів було формування міжнародної думки щодо України як ненадійного партнера у транспортуванні природного газу до країн Європи. І це незважаючи на те, що протягом десятиліть Україна ніколи не допускала зриву поставок природного газу до Європи через свою територію. Показово, що одночасно з цими звинуваченнями Росія наголошувала на необхідності будівництва газопроводів, альтернативних українській системі (Північноєвропейський газопровід у Балтійському морі, друга нитка «Голубого потоку» в Чорному морі, розширення газотранспортної системи в Білорусі, що тепер належить «Газпрому»). До того ж звинувачення у крадіжках газу не підкріплювалися конкретними фактами.

Наприклад, ще на початку травня 2005 року було розпочато пропагандистську кампанію стосовно «крадіжки» 7,8 мільярда кубометрів російського газу з підземних газосховищ України, хоча це абсолютно не відповідало дійсності, і вже 10 червня 2005 року «Газпрому» були надані документи, де містилися дані про обсяги газу, який зберігається в Україні. Фахівці «Газпрому» побували з перевіркою на самих сховищах і також жодних проблем не виникло. Під час переговорів 14 червня 2005 року заступник голови правління «Газпрому» О. Рязанов підписав акт звірки про наявність у підземних сховищах України газу ВАТ «Газпром» за договором No. 3ГУ-2000 від 17 квітня 2000 року.

Однак у Москві вочевидь відчували потребу в дискредитації України як газового транзитера перед європейськими споживачами. І вже в липні 2005 року президент Росії В. Путін у черговий раз зробив заяву, наче Україна «тирить газ», наводячи як приклад той само штучно спровокований скандал із «крадіжкою» російського газу з підземних сховищ України. І це через кілька тижнів після того, як «Газпром» не тільки в офіційних документах зняв усі питання, а й ухвалив рішення про продаж цього газу компанії «Росукренерго».

Російська сторона гарантує… тільки на папері

Російська сторона добре розуміла, що для створення штучної енергетичної кризи в Україні, окрім припинення російських поставок, необхідно відсікти поставки газу з Туркменистану. Сама можливість постачання газу в Україну з Туркменистану прямо залежить від можливості його транзиту через території Узбекистану, Казахстану і Росії. Наприкінці 2005 року російський «Газпром» одержав контроль над обсягами транзиту через газотранспортні системи Узбекистану і Казахстану. Отже, можливість транспортувати до України закуплений у Туркменистані природний газ тепер напряму залежить від бажання Росії. А вразливим місцем газотранспортної системи «Середня Азія — Центр» є її недостатня пропускна спроможність -лише 42-44 мільярди кубометрів на рік. НАК «Нафтогаз України» на 2006 рік уклав із Туркменистаном угоду про поставку в Україну 41 мільярда кубометрів туркменського природного газу за ціною 50 доларів за 1000 кубометрів у першому та 60 доларів — у другому півріччі 2006 року. Після цього Росія уклала з Туркменистаном угоду про постачання 30 мільярдів кубометрів у 2006 році до Росії за ціною 65 доларів за 1000 кубометрів. Тож, ураховуючи російський монопольний контроль над газотранспортними магістралями, Україна була позбавлена можливості отримувати туркменський газ для себе. Адже такі політичні союзники Росії, як Узбекистан, у питаннях транспортування природного газу, по суті, виступають як місцеві відділення російського «Газпрому». Тому навіть за наявності угоди про закупівлю газу в Туркменистані ми, на жаль, не маємо жодної можливості доставити його до свого кордону без згоди на це з боку Росії.

Власне кажучи, Росія мала б надати таку згоду, оскільки в міжурядовій угоді від 4 жовтня 2001 року «Про додаткові заходи щодо забезпечення транзиту російського природного газу по території України» чітко зафіксовано: «Російська Сторона гарантує транзит середньоазіатського природного газу для газопостачання споживачів України, здійснюваний на контрактній основі між господарюючими суб’єктами, по території Російської Федерації в обсягах, що визначаються на основі щорічних Міжурядових протоколів на відповідний рік на умовах, аналогічних умовам транзиту Українською Стороною російського природного газу до Західної Європи» (стаття 2). Україна свої зобов’язання виконує — російський газ до Європи йде. А де ж український газ із Туркменистану? Крім того, Росія так і не ратифікувала договір до Енергетичної хартії, бо це передбачало б право безперешкодного транзиту будь-якого іноземного газу через російську газотранспортну систему. Транзитна монополія РФ на шляху із Середньої Азії до Європи дає змогу Росії не лише диктувати умови транспортування газу (а це прямо впливає на кінцеву ціну газу), а й висувати політичні вимоги за право користування газотранспортною системою.

ВАТ «Газпром» розуміє, що при постачанні туркменського газу Україна може вистояти проти цінового диктату «Газпрому» та його зазіхань на власність газотранспортної системи України. Саме тому поставки газу з Туркменистану до України були фактично зірвані «Газпромом». Голова його правління О. Міллер кілька разів їздив до Ашгабада на зустрічі з президентом Туркменистану С. Ніязовим. Врешті-решт, ці вояжі досягли своєї мети. Цитуємо офіційну телеграму заступника голови правління «Газпрому» О. Ананенкова від 3 січня 2006 року: «У зв’язку з укладенням контракту між ТОВ «Газекспорт» та ДК «Туркменнафтогаз» 29 грудня 2005 року на закупівлю туркменського газу, з 1 січня 2006 року газ туркменського походження не постачається для споживачів України».

Іншими словами, російська сторона довела до відома Києва, що перекупила в Туркменистану закуплений нами раніше газ. І чекає готовності України погодитися на російські умови поставок газу. Крім того, Москва прямо давала зрозуміти Україні, що коли ми захочемо звернутися до суду в Стокгольмі з приводу порушення «Газпромом» своїх зобов’язань за Доповненням No. 4 до Контракту про обсяги й умови транзиту російського газу через Україну в 2003-2013 роках від 21 червня 2002 року, то транзит закупленого Україною газу з Туркменистану до українського кордону буде заблоковано. Але ж у домовленостях із Росією, дію яких ми могли відновити у Стокгольмському суді, йшлося про постачання до України за ціною 50 доларів за тисячу кубометрів лише 25 мільярдів кубометрів російського природного газу, тоді як із Туркменистану ми мали отримати 41 мільярд кубометрів. Без цих обсягів газовий баланс України був би порушений, що призвело б до енергетичної кризи в країні.

Власне кажучи, на створення такої кризи в Україні і були зорієнтовані цілеспрямовані дії Росії. Передбачалося, що тоді Україна швидше погодиться на російські пропозиції стосовно передачі права власності на газотранспортну систему та підземні сховища газу, на що ми не погоджувалися протягом усіх 15 років незалежності. Але, на думку російських стратегів, болюча енергетична криза посеред січневих морозів повинна була примусити Україну поступитися своїм суверенітетом. Саме тому українські урядовці й порушили питання про необхідність звернутися до держав-гарантів, що підписали Меморандум про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Пункт 3 цього документа забороняв державам-гарантам, серед яких була і Росія, вдаватися до економічного тиску, щоб підпорядкувати своїм інтересам суверенні права України. На жаль, цим правом Україна не скористалася.

Ціна енерговитратності

Упевненість Росії в можливості досягнути задуманого базувалася на тій винятковій ролі, яку природний газ відіграє в економічному житті України. Його частка у структурі споживання первинних енергоносіїв надзвичайно висока — 41-45 відсотків. Це вдвічі більше, ніж в Європі, та втричі більше, ніж у світі. Минулого, 2005, року Україна спожила 76,64 мільярда кубометрів природного газу, що значно більше, ніж у багатьох європейських країнах. Для порівняння: Франція за той само період спожила 48 мільярдів кубометрів, Іспанія — близько 30, а Польща — майже 13 мільярдів. І це зважаючи на те, що кожна з цих країн має близьку до України кількість населення і значно вищі обсяги промислового виробництва. Однак в Україні промисловість надзвичайно енерговитратна. Споживання природного газу на одиницю ВВП у нас у три і більше разів вище, ніж у Західній Європі. Тому власного видобутку природного газу, котрий становить 20 мільярдів кубометрів, Україні не вистачає. В газовому балансі держави близько 70 відсотків становить імпорт, і весь він надходить із території Росії незалежно від країни свого походження. Достатньо сказати, що через територію Україну до Європи транспортується до 120 мільярдів кубометрів російського природного газу, тоді як до однієї лише України — 58-60 мільярдів. Третє місце у світі за обсягами імпорту газу і шосте за обсягами споживання — це Україна. І саме на цій слабкості України вміло грає Росія. І буде грати доти, доки Україна не зменшить споживання газу до розумних меж.

У цій ситуації Україна фактично не мала можливості опиратися російським пропозиціям стосовно нових умов поставок газу в оплату наданих Україною транзитних послуг, що запропонували представники ВАТ «Газпром» 3 січня 2006 року. Зокрема, вони пропонували Україні або замерзнути взимку (січневі морози сягнули мінус 30 градусів!), або погодитися на ціну у 230 доларів за тисячу кубометрів газу, або — на постачання природного газу через посередника «Росукренерго». Цей посередник гарантував, що Україна зможе отримати куплений нею в Туркменистані, Узбекистані, Казахстані природний газ, хоча реально транспортувати його буде «Газпром». Крім того, НАК «Нафтогаз України» повинен був створити з росіянами нову фірму «Укргазенерго», яка продаватиме природний газ на внутрішньому українському ринку. У такий спосіб, росіяни отримали доступ до прибутків від торгівлі газом в Україні без будь-яких соціальних зобов’язань, які має «Нафтогаз України» перед українським народом.

Протиставити російському тиску рішучу єдність

Відомо, що представники деяких політичних партій України, котрі вдавали із себе найбільших патріотів і критиків газових угод від 4 січня, звинуватили український уряд у всіх можливих гріхах. Мовляв, не вміють домовлятися з Росією, створюють спільне підприємство з компанією-посередником, структура котрої непрозора. Їх поправив посол Російської Федерації в Україні В. Черномирдін: «Не треба гарячкувати». Після цього критика українського уряду не зменшилася, однак про непрозору структуру стали згадувати менше. Тим часом Антимонопольний комітет України, попри непрозору структуру, дав згоду на діяльність «Укргазенерго» на українському газовому ринку.

Звичайно, якби Україна мала вибір, то не пішла б на підписання таких угод. Однак унаслідок цілеспрямованої російської операції вона опинилася на межі енергетичної катастрофи і змушена була погодитися на російські пропозиції. Це до певної міри нагадує нашу давню історію, коли у 1665 році гетьман Брюховецький у Москві був примушений укласти так звані Московські статті — договір, котрим була закінчена інкорпорація України до складу Московського царства і розтоптані вольності держави Богдана Хмельницького. Власне кажучи, і сьогодні російська політика переслідує аналогічну мету. Дестабілізація України, створення енергетичної кризи та соціального напруження є кроками в намірах Росії обмежити просування НАТО і ЄС на схід кордонами колишнього СРСР. А саме відродження Росії в Москві розуміють винятково як встановлення її беззаперечного домінування на колишніх радянських теренах. Відтак будь-які спроби захищати національні інтереси України в Москві неодмінно характеризувалися як антиросійські, а друзями вважалися тільки ті, хто погоджувався на російські вимоги. Але мене дивує те, що серед українських політиків знаходяться охочі допомогти Росії поставити український народ на коліна. В найгостріші моменти газової кризи дехто так заходився критикувати дії українського уряду, що ми виявилися нездатними протиставити російському консолідованому тиску свою рішучу єдність. Тому хотілося б, щоб ми брали приклад з російських політиків, які, попри політичні суперечності між різними партіями, національні інтереси Росії не перетворюють на предмет торгу, а навпаки одностайно захищаються. Звичайно, будь-який уряд можна критикувати, але критика повинна бути обгрунтованою та такою, що спрямована на захист національних інтересів. Але чи можна з точки зору захисту національних інтересів вважати «кваліфікованими» пропозиції окремих політиків передати Росії вітчизняну газотранспортну систему або ж здійснювати управління її роботою спільно з «Газпромом». Адже саме цього й домагалася Росія весь цей час.

До речі, в самій Москві постійно відкидають пропозиції іноземних корпорацій стосовно отримання доступу до нафтогазових родовищ Росії. Там справедливо вважають їх головним національним багатством, від розумного користування котрим залежить сьогодення й майбутнє нації. Таку само роль для українського народу відіграють нафто- і газотранспортні системи. Віддавати їх будь-кому було б злочином проти свого народу. Адже ми і без того залежні від поставок вуглеводнів з Росії. І якщо до всього Росія ще й отримає контроль над нашими трубопроводами, Україна миттєво перетвориться на такий собі колоніальний домініон. Тим часом взаємозалежність наших країн (України від російського газу, а Росії від української газотранспортної системи) змушує шукати компроміси і домовлятися між собою.

Повернутися до принципів, закладених у міжурядових угодах

Сьогодні, коли минули морози, ситуація стала менш критичною для України. Тому нам необхідно ретельно обміркувати й визначитися з наступними діями. Зважаючи на взаємозалежність наших країн, урядам потрібно повернутися до чинних напрацювань та принципів, закладених у міжурядових угодах від 18.02.1994 р., 22.12.2000 р., 04.10.2001 р. Як і раніше, Україна має взяти на себе зобов’язання гарантувати надійність транзиту російського газу до країн Європи і Туреччини, а Росія має гарантувати транзит до України природного газу, закупленого в Середній Азії.

Угоди від 4 січня 2006 року були де-факто укладені на корпоративному рівні як наслідок відвертого тиску та економічного шантажу з боку і ВАТ «Газпром», і російського уряду. І вони суперечать наявним міжурядовим договорам. Зокрема, основні економічні показники, обсяги транзиту російського газу територією України, гарантії, умови (ставка, форма оплати, інше) та обсяги, інші показники транзиту середньоазіатського газу територією РФ повинні бути визначені в Міжурядовому протоколі на 2006 рік. Саме такі протоколи ми укладали щорічно і повинні продовжити цю практику. Переговори з РФ для цього потрібно вести в межах комісії «Ющенко — Путін». Водночас ми повинні донести до країн ЄС свою позицію стосовно тиску на Україну з боку Росії, яка використовує своє монопольне становище з постачання енергоресурсів. А під час ведення переговорів з Росією бажано максимально залучати фахівців міжнародних енергетичних організацій (секретаріат Енергетичної хартії, МЕА), оскільки протистояти узгодженій позиції європейців, як свідчить досвід газової блокади України у січні 2006 року, Москва і «Газпром» не можуть.

Для виправдання своєї жорсткої щодо України позиції президент Росії В. Путін докладає значних зусиль із дискредитації України як партнера в газовій сфері. Так, на зустрічі з журналістами в Москві 30 січня 2006 року та під час офіційного візиту до Чехії в лютому 2006-го В. Путін повідомляв про щорічні дотації Україні в обсягах 3-5 мільярдів доларів через занижену ціну на енергоресурси порівняно з ринковими цінами. Такі заяви не відповідають дійсності, оскільки насправді внаслідок дії для Росії пільгових умов транзиту та зберігання російського газу на території України не Росія дотує Україну, а навпаки. Наприклад, у 1993-2005 роках сума недоотриманого Україною прибутку від заниження тарифів на транзит російського газу через Україну становила 25 мільярдів 792 мільйони доларів (або близько 2 мільярдів щорічно). Значними також є втрати України від застосування пільгових тарифів на закачування, зберігання та відбір російського природного газу з підземних сховищ у 1995-2005 роках — за цей час загальна недоотримана Україною виручка від роботи ПСГ становила 1 мільярд 390 мільйонів. А з урахуванням втрат Росії від реалізації природного газу для споживачів України в 1993-2005 роках підсумкові втрати України становлять 21 мільярд 565 мільйонів доларів, або 1 мільярд 735 мільйонів доларів на рік. Отже, це чітко доводить, що не Росія дотує Україну, а навпаки Україна Росію. (Докладніше на цю тему йдеться у статті «Неправду кажете, пане Путін!», «Голос України» від 11 березня 2006 року).

Як зменшити енергетичну залежність?

Одним із шляхів забезпечення енергетичної безпеки держави є розвиток взаємовідносин із Туркменистаном. Тут наші дії мають передбачати такі кроки:

— укладення нового довгострокового договору на постачання природного газу з Туркменистаном після закінчення в 2007 році терміну дії чинної угоди;
— для зменшення кінцевої ціни середньоазійського газу для України маємо брати максимально можливу участь у видобуванні газу на території Туркменистану та в розвідці вуглеводнів в інших країнах-постачальниках;
— ураховуючи недостатню пропускну спроможність газопроводу «Середня Азія-Центр» (41-42 мільярди кубометрів на рік), потрібно запропонувати Туркменистану свою участь у будівництві нового газопроводу за оптимальнішим маршрутом або ж узяти участь у модернізації чинної системи;
— зняти напруження в питанні розрахунків за спожитий туркменський газ та стосовно можливої зміни ціни продажу Туркменистаном газу восени 2006 року.

Водночас незалежно від відносин з Росією ми, якщо не хочемо повторення газової кризи, повинні щоденно працювати над зменшенням споживання природного газу нашою економікою. Насамперед нам потрібно поступово відмовитися від використання дорогого імпортного газу там, де можемо перейти на вітчизняне паливо. Зокрема, на вугілля, яким Україна забезпечена на 400 років уперед. Окрім того, це поліпшить ситуацію в шахтарських регіонах, де сьогодні немає роботи. Наприклад, у країнах Євросоюзу в місцевій теплоенергетиці замість газу для опалювання широко використовують буре вугілля, торф тощо. Хіба ми багатші за ці країни, щоб спалювати так багато газу?

За умови припинення розкрадань, енергозбереження, ощадливого ставлення до природного газу, ми можемо зменшити потребу України в цьому виді палива до 50 мільярдів кубометрів на рік. Половину з цього обсягу ми можемо видобувати самостійно, а решту імпортувати. А для зменшення залежності України від монопольного російського постачальника нам необхідно знайти альтернативні джерела закупівлі газу та маршрути його транспортування. Ось за таких умов енергетичні кризи остаточно відійдуть у минуле, що істотно зменшить спокусу використовувати поставки енергоресурсів для наступу на суверенітет України.

Для безповоротного виходу зі стану постійної енергозалежності України нам потрібні суспільна злагода і єдність, цілеспрямована політика та одностайність усіх гілок влади і народу.

Статтю надруковано в газеті «Голос України», No. 1503, 15 березня 2006 року.

Нажмите, чтобы комментировать

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Верх