Публікації

Кому вигідне банкрутство вітчизняних газовидобувних підприємств?

Іван ДІЯК
Генеральний секретар Національної газової спілки України
Кому вигідне банкрутство вітчизняних газовидобувних підприємств?

За останні п’ятнадцять років енергетичні кризи в Україні вже стали систематичними — вони загострювалися, коли це було вигідно нашому північно-східному сусіду, і розвіювались, коли Москва отримувала бажане. Але, незважаючи на це, проблеми у стосунках з «Газпромом» майже не позначалися на українському населенні. Це пов’язано з тим, що потреби населення нашої країни забезпечувались самовідданою працею вітчизняних газовидобувників, котрі, попри всі об’єктивні труднощі та штучні перепони, продовжували видобуток газу. Тож саме вітчизняний газ став тією опорою, що підтримувала країну в часи найбільшої енергетичної скрути. Киянам, наприклад, не довелося використовувати для опалення дерева ботанічного саду, як це в різний час траплялося у Тбілісі чи Єревані.

Цього не сталося насамперед тому, що майже весь природний газ вітчизняного видобутку, а сьогодні це 20 мільярдів кубометрів на рік, спрямовується для забезпечення потреб населення. І наявна ресурсна база не тільки дає змогу підтримувати нинішні обсяги видобутку, а й свідчить про можливість їх нарощування. Проте необхідною передумовою цього є проведення геофізичних досліджень та пошуково-розвідувального буріння, оскільки приріст розвіданих запасів газу має бути більшим за видобуті обсяги. Відповідно, якщо ми цього не робитимемо, то наявні запаси дуже швидко зійдуть на «нуль». Можемо прогнозувати, що до 2030 року, за умови здійснення необхідних капіталовкладень, Україна за рахунок власного газовидобутку зможе забезпечити газовий баланс щонайменше на 33 відсотки (проти 26,5 відсотка у 2004 році). Це, у свою чергу, дасть змогу зменшити потреби в імпорті газу з Росії та Середньої Азії. Зокрема, належні капітало-вкладення в галузь дадуть можливість розробляти нові родовища в акваторії Чорного та Азовського морів і за допомогою новітніх технологій реанімувати старі родовища Карпат і Харківщини, які на сьогодні вважаються вичерпаними.

Здавалося б, усе й усім зрозуміло — треба лише послідовно рухатися в цьому напрямі. Однак на практиці виявляється, що через кілька років Україна взагалі може залишитися без газу власного видобутку. Вина цьому — чинна ціна на газ власного видобутку, який спрямовується для забезпечення потреб населення та бюджетних організацій. Адже граничну відпускну ціну на блакитне паливо для населення було затверджено Національною комісією регулювання енергетики (НКРЕ) ще сім років тому (у розмірі 185 гривень за тисячу кубометрів) і вона до сьогодні залишається незмінною. Такий підхід до ціноутворення навряд чи можна назвати нормальним. Наприклад, за цей час у сусідній Молдові ціна на природний газ для населення збільшилася втричі, а в Польщі навіть в шість разів. Мало того, навіть Російська Федерація, котра володіє найбільшими у світі запасами природного газу, не може собі дозволити таких низьких цін на газ для населення, і вже сьогодні вони вищі від українських на 41 відсоток.

Невже Україна така багата, що може дозволити собі дотувати не тільки соціально незахищені верстви населення, а й цілком платоспроможних громадян, власників елітних котеджів та цілих маєтків? До того ж при опаленні приватних осель не береться до уваги розмір маєтку, який почасти становить не одну сотню квадратних метрів. От і виходить: що більший котедж, то більшу дотацію на спожитий газ отримує його і так небідний власник! Треба наголосити й на тому, що необгрунтовані пільгові тарифи стали першопричиною загальної невдачі всіх державних програм енерго-збереження. Адже й справді, навіщо витрачатися на встановлення газового лічильника, якщо газ дешевий, а, отже, його можна споживати стільки, скільки душа забажає. Хто платить за цю розкіш? Відповідь очевидна — платить газова промисловість України.

Чи може така ситуація тривати вічно? Адже з 1999 року, коли ціни на газ для населення було «заморожено» на рівні 185 гривень за тисячу кубометрів, вартість металопродукції, будівельних матеріалів, хімічних реагентів, без чого неможливо бурити та облаштовувати свердловини, зросла в два-три рази. Також зросли тарифи на транспортування та постачання газу. Внаслідок цього нинішня ціна на газ не покриває і 50 відсотків витрат, пов’язаних з його видобуванням, закупівлею, транспортуванням і постачанням споживачам. Це призвело до того, що на сьогодні видобуток природного газу, який у всьому світі є одним з найрентабельніших видів бізнесу, в Україні перетворився на збиткову діяльність. І якщо 1999 року НАК «Нафтогаз України» на кожну тисячу кубометрів видобутого газу отримувала 70 гривень прибутку, то вже 2005-го збиток на кожну видобуту тисячу кубометрів газу становив близько 17 гривень. А вже у 2006 році, якщо не буде змінено ціни на газ власного видобутку, збиток компанії становитиме 46 гривень на кожній проданій тисячі кубометрів палива. Тож, якщо за результатами 2005 року збитки компанії, пов’язані із видобутком газу, становили 200 мільйонів гривень, то сьогодні ситуація ще загрозливіша.

Така цінова політика може призвести до того, що пересічні громадяни не матимуть пільгового газу, а Україна взагалі втратить власний газовидобуток. Бо якщо раніше газова промисловість хоч якось могла боротися за виживання за рахунок внутрішніх резервів, то нині вона ледве животіє. Складається враження, що окремі кола зацікавлені у банкрутстві цієї стратегічної для держави галузі та наступній її приватизації, звичайно, за безцінь. Крім того, з року в рік зростає податкове навантаження, котре, по суті, не залишає галузі коштів для фінансування геологорозвідувальних робіт. Зокрема, торік НАК «Нафтогаз України» сплатив рекордну суму податків та зборів – 11 мільярдів гривень, хоча у попередні роки ця цифра становила майже 5 мільярдів гривень. У 2006 році для підприємств газовидобування податкові нарахування порівняно із 2004 роком збільшилися в 2,1 разу. Водночас пропозиції компанії спрямовувати хоча б частину коштів від збору за геологорозвідувальні роботи, які йдуть до держбюджету, на фінансування національних програм з видобутку нафти і газу залишаються непочуті. Те саме стосується рентних платежів. Наприклад, якщо раніше закон про рентні платежі передбачав застосування диференційованих рентних ставок залежно від геологічних умов конкретних родовищ газу, що стимулювало газовидобувні компанії до видобутку газу зі складнопобудованих та важковидобувних родовищ, котрих в Україні більшість, то з призупиненням дії цього закону видобуток газу з таких родовищ став збитковим, що не сприяє нарощуванню газовидобутку.

Останнім часом до перелічених додалася ще одна проблема: хоч як це парадоксально, але на всі 100 відсотків державна галузь не може отримати у тієї-таки держави спеціальні дозволи на розробку родовищ, відкритих за її рахунок. Натомість це дуже легко вдається сумнівним комерційним структурам, які потім продають видобуте з українських надр блакитне паливо не за пільговими, а за комерційними цінами. Це пов’язано з тим, що попри вимоги Закону України «Про нафту і газ», яким регламентується практика надання спеціальних дозволів на користування надрами шляхом проведення конкурсів, введені так звані аукціони з продажу цих дозволів. Хіба це не нонсенс, що державна галузь, коштом якої відкрито родовище та котра весь видобутий газ віддає народу за ціною, що нижча вартості його видобутку і постачання, тепер змушена ще й купувати дозвіл для роботи на цьому родовищі! Хіба не зрозуміло, що на такому аукціоні переможе тіньовий комерсант, який може запропонувати хоча б якісь невеликі гроші, а не задавлене податками державне підприємство, у котрого вже все забрали. Мало того, лише у ІІ півріччі 2004 року Держкомприродресурсів без жодних аукціонів і конкурсів надав приватним комерційним структурам 52 спеціальні дозволи на користування надрами. На вісім з цих об’єктів ДК «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України» подала відповідні матеріали та заявку на отримання спецдозволів, що мало б зробити обов’язковим проведення аукціону або конкурсу. Дехто радить брати кредити і за їх рахунок фінансувати державну галузь. Однак кредити доведеться повертати, до того ж з відсотками. А якщо вартість реалізації видобутого газу навіть не покриває затрат на його видобуток, то де галузь зможе взяти кошти на повернення кредитів? Припускаю, що саме у такому розвитку подій зацікавлені представники комерційних кіл. Адже зрозуміло, що для державної галузі це згубний шлях, який веде до боргової кабали та банкрутства і потягне за собою приватизацію вітчизняних газовидобувних підприємств.

Отже, якщо все залишиться так, як є, то дуже швидко розпочнеться обвальне скорочення видобутку природного газу, а наша залежність від дорогого імпортного газу зросте ще більше — з нинішніх 70 до 90 відсотків. До того ж коштуватиме цей газ для населення не 185 гривень за тисячу кубометрів, а вже майже 500 гривень, або 95 доларів США. Ось тоді українців чекатимуть по-справжньому холодні зими, а «буржуйка» стане обов’язковим атрибутом наших квартир. Щоб це припущення не стало сумною реальністю, маємо вже сьогодні вживати рішучих організаційних заходів. По-перше, у жодному разі не можна допустити банкрутства та приватизації державних підприємств газовидобувної промисловості. По-друге, маємо навести порядок у ліцензуванні видобутку на вітчизняних родовищах, виключивши з цього процесу приватні бізнес-структури, котрі не несуть жодної відповідальності за енергетичну безпеку України. По-третє, необхідною вимогою часу є збільшення граничних відпускних цін на природний газ для всіх категорій споживачів до економічно обгрунтованого рівня. А щоб це не стало ударом для малозабезпечених верств населення, потрібно запровадити чітку систему державних адресних субсидій у зв’язку з підвищенням цін на газ. Якщо ми цього не зробимо — втратимо галузь.

Надруковано в газеті «Голос України», No. 1402, 14 лютого 2006 року.

Нажмите, чтобы комментировать

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Верх